| Главная страница |
| Книжная полка |
| Степан Васильевич Руданский |
Степан Васильович Руданський
1833—1873
|
к началу страницы
Ти не моя
Ти не моя, дівчино молодая!
І не мені краса твоя;
Віщує думонька смутная,
Що ти, дівчино, не моя!..
Ти не моя!.. І брови чорні
Милує інший, а не я,
І інший хтось тебе пригорне,
А ти, дівчино, не моя!..
Ти не моя!.. За личко гарне
Справляє хтось колодія...
Мої ж літа проходять марне,
Бо ти, дівчино, не моя!..
Ти не моя, голубка сива!..
Щаслива доленька твоя,
Моя же доля нещаслива,
Бо ти, дівчино, не моя!..
Ти не моя! Но що ж я маю?
Чим похвалюсь тобі і я?
Хіба лиш тим, що тя кохаю;
Но ти, дівчино, не моя!..
19 февраля 1854 года.
Кам[енец]-Подол[ьский]
к началу страницы
Мене забудь!
Мене забудь, моя дівчино!
Спокійно жий, щаслива будь,
Цвіти хоть рожой, хоть калиной, —
Мене забудь, мене забудь!..
Мене забудь — і тяжким смутком
Не розбивай біленьку грудь:
Шукай собі коханка хутко,
Мене забудь, мене забудь!..
Мене забудь, мене не треба!
Но якби я коли-небудь
Тебе забув... — о Боже з неба,
Мене забудь, забудь!
19 февраля [1854]
к началу страницы
Пісня
Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув чорні очі...
Повій, вітре, з полуночі!..
Між ярами там долина,
Там біленькая хатина;
В тій хатині голубонька,
Голубонька-дівчинонька...
Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця;
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівча мила.
Нахилися нишком-тишком
Над рум'яним, білим личком;
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила — подивися.
Як спить мила, не збудилась,
Згадай того, з ким любилась,
З ким любилась, і кохалась,
І кохати присягалась...
Як заб'ється їй серденько,
Як дівча здихне тяженько,
Як заплачуть чорні очі,
Вертай, вітре, к полуночі!..
А як мене позабула
Та нелюба пригорнула,
То розвійся край долині —
Не вертайся з України!..
Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє,
Вітер віє, не вертає,
Серце з жалю розпукає.
24 июля 1856 года.
С[анкт]-П[етер]б[ург]
к началу страницы
Пісня
(Голос: "Hej! Bracia opryszki!")
Гей, браття-козаки, сідлайте-но коні!
Черкніть для охоти вина!
До боку шабельку, на руки повіддя,
На ноги стальні стремена!
Не гнути нам шиї, козацької шиї,
Під тяжким залізним ярмом,
Не нюхати диму нещасного краю,
Що в'ється над нами кругом!
Чи в нас не та сила, що у батьків була?
Не тая шабелька у нас?
Чи в нас нема коней на степах широких,
Чи вуголь на люльці погас?
Нехай наші коні на чистому полі
Тріпнуться і враз заіржать!
Нехай наші браття, молодці-козаки,
На чистеє поле біжать!
Нехай знову брязне шабелька стальная
В козацьких залізних руках!
Нехай знову ляжуть ворогові кості
Могилами в наших степах!
А люлька-голубка нехай не вгасає,
Паліть вражі села кругом!
Нехай ворог знає, повік не гадає
Знущатися над козаком!..
17 окт[ября 1857]
к началу страницы
До України
Ой з-за гори, із-за кручі
Та скриплять вози їдучи,
Попереду козаченько
Так вигукує, їдучи:
"Україно, Україно,
Моя рідна мати!
Чи ще довго над тобою
Будуть панувати?
Чи ще довго кровавицю
Будуть з тебе пити,
Та й діточок твоїх бідних
В кайданах водити?
Твоя слава — у могилі,
А воля — в Сибіру.
От що тобі, матусенько,
Москалі зробили!
Гукни ж, гукни, Україно,
Нещасная вдово!
Може діти на твій голос
Обізвуться знову!
Може знову розв'яжуться
Зав'язані руки,
Може знову бряжчатимуть
Козацькі шаблюки!
Може військо запорозьке,
Як море, заграє,
А дівчина, як і перше,
Пісню заспіває!
Тоді вже нас не забудуть
І московські внуки,
Бо кров за кров катам нашим
І муки за муки.
Гукни ж, серце-Україно,
Та тільки скоріше,
Бо чим більше ссуть кров нашу
Все більше і більше!"
к началу страницы
Псалом 136
3-під неба рідного в неволю,
Над вавилонські береги,
Нас завели з Єрусалима
Тяжкії наші вороги!
Тимпани, гуслі і цимбали
На вербах висіли чужих!
Ми гірко плакали, ридали —
Не було милості у них!
Вони на сльози не вважали,
Вони казали без жалю:
"Возьміте гуслі і цимбали,
Заграйте пісню нам свою!"
Та як нам грати, як співати
Про славу наших перших днів?
Ні!.. Не дамо ми свої пісні
На сміх заклятих ворогів!..
Розбийтесь, гуслі дорогії!
Порвіться, струни, всі ураз,
Як я рукою иа чужині
Доткнуся тілько-но до вас...
Ізсохни ти, руко лукава,
Як тії струни колихнеш,
Закаменій ти, мій язику,
Як рідну пісню надпочнеш!..
А Ти, кому ми так служили,
Твої коханії сини,
Поглянь, поглянь на нас із неба
І день нещасний спом'яни!
Ти спом'яни, як ворог тяжкий
Невинні душі побивав!
Як руйнував Твою святиню
І над руїнами кричав:
"Копайте стіни Русалима!
Нівечте Бога і людей!..
Женіть в неволю молодята!
І ріжте старців і дітей!.."
Щасливий будь, хто вам відплатить,
Хто й ваші діти розпів'є
І зо сміхом без серця, жалю
О перший камінь розіб'є.
21 марта [1858]
к началу страницы
Пісня
Голубонько-дівчинонько,
Зіронько моя!
Не питайся, моя мила,
Чого смутен я:
Живо, живо того смутку
І ти не минеш!..
Отоді ти, моя мила,
Мене спом'янеш...
Ой дівчино моя мила,
Мій рожевий цвіт!
Ти весела, світом рада,
Тобі милий світ!..
Живо, живо світом знудиш,
Тяженько здихнеш...
Отоді ти, моя мила,
Мене спом'янеш!..
Гудуть пчоли край віночка,
Ти, як лист, дрожиш...
Ти їх гониш, не одгониш,
І сама біжиш...
Живо, живо під ті співи,
Як дитя, заснеш...
Отоді ти, моя мила,
Мене спом'янеш...
Ти затопиш очи в очи, —
Очі не схибнуть!
Тобі дивно, що чужії
Від твоїх змигнуть...
Живо, живо сама глянеш —
І сама змигнеш.
Отоді ти, моя мила,
Мене спом'янеш...
Ти вітаєш, обіймаєш
Своїх і чужих!
Як дитина, ти, дівчино,
Ластишся до них...
Живо, живо од чужого
Руки одвинеш...
Отоді ти, моя мила,
Мене спом'янеш...
Прийде ранок — ти весела,
Других веселиш...
Прийде нічка — ти в постелі,
Як голубка, спиш...
Живо, живо цілі ночки
Оком не стикнеш...
Отоді ти, моя мила,
Мене спом'янеш.
25 апреля [1858]
к началу страницы
Гей, бики!
Та гей, бики! Чого ж ви стали?
Чи поле страшно заросло?
Чи лемеша іржа поїла?
Чи затупилось чересло?
Вперед, бики! Бадилля зсохло,
Самі валяться будяки,
А чересло, леміш новії...
Чогож ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Ломіть бадилля,
Ломіть його, валіть на прах;
Нехай не буде того зілля
На наших батьківськіх полях!
А чересло моє ізліва,
Леміш із правої руки
Зітнуть і корінь того зілля, —
Чого ж ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Зоремо поле,
Посієм яреє зерно,
А спаде дощик, незабаром
В землі пробудиться воно.
Пробудиться і на світ гляне,
І, як дівочії вінки,
Зазеленіють наші ниви, —
Чого ж ви стали? Гей, бики!
Та гей, бики! Зерно поспіє,
Обіллє золотом поля,
І потече ізнову медом
Та молоком свята земля.
І все мине, що гірко було,
Настануть дивнії роки;
Чого ж ви стали, мої діти?
Пора настала! Гей, бики!
13 окт[ября 1859]
к началу страницы
Іще вчера ізвечіра
Іще вчера ізвечіра,
По заході сонця,
Поглядав я на улицю
Край свого віконця.
Поглядав я на улицю,
Бучно було всюди,
І мигали мимо вікон
Знакомії люди.
І сьогодні іще до дня
До моєї хати
Збиралися товариші
Тугу розважати.
Розважали, розмовляли,
Щиро обіймались,
Виливали душу в душу
І не оглядались.
Півгодини до машини,
Як мала рушати,
Виходила і ти, мила,
Мене виряджати,
Вийшла, стала на помості,
Хусткою закрилась,
Дивилася, дивилася...
Так і розлучилась.
1 сентября [1861]
к началу страницы
Засідатель
Гнався постом засідатель
На чиюсь біду.
Серед ставу заломився
На тонкім льоду.
Б’ються соцькі й розсильнії,
Б’ються рибаки,
Водять шнури край пролому,
Ості і гаки.
Але йде жидок убогий,
Пейсами потряс:
"Гирсти! Гирсти? — став питати,
Що таке у вас?"
"Засідатель утопився,
Господи прости!..
Ходи, жидку, хоч поможеш
Шнура завести".
"Гирсти! Нащо то шукати
Людської біди?
Лиш карбованця наставте —
Вийде сам з води!"
18 окт[ября 1857]
к началу страницы
Добре торгувалось
Чи в Києві, чи в Полтаві,
Чи в самій столиці
Ходив чумак з мазницею
Помежи крамниці.
У крамницях, куди глянеш, —
Сріблом-злотом сяє,
А йому то і байдуже:
Він дьогтю питає!
Реготять дурні кацапи,
А він тілько сплюне
Та й до другої крамниці,
Багатшої, суне.
В найбагатшії крамниці
Два купці сиділо,
І туди чумак заходить
З мазницею сміло:
"Добридень вам, добрі люди!" —
Та й зачав питати,
Чи нема у них принаймні
Дьогтю де продати.
"Нєту, нєту, — купці кажуть,
Та й, шельми, сміються: —
Здєсь не дьоготь — толькі дурні
Адні продаються!"
А чумак їм "То нівроку ж,
Добре торгувалось,
Щоб йно два таких гарних
На продаж осталось".
29 окт[ября 1857]
к началу страницы
Рабин і запорожець
Читав рабин свої книги
Двадцять і сім років,
Перечитав всіх талмудів
І усіх пророків.
Читав двадцять і сім років,
Ні з ким ані слова!
З ним не сміла говорити
Й сама рабинова.
І чи то він свою мову
За той час забувся,
Чи з великої науки
З розуму схибнувся.
А як вийшов уже на світ
Жидову учити,
Він зачав уже на мигах
З нею говорити.
Чудуються, дивуються
Жиди бородаті, —
І давай по цілім світі
Гонців розсилати!
Ганяються гонці всюди,
Мудрих зволікають;
Та щось мови його й мудрі
Не дуже втинають.
Але іде запорожець
Та й почав питати: —
А що у вас, жиденята,
Доброго чувати?..
Жиди й кажуть козакові:
"Таке й таке діло!.."
— Ет! Дурні ви, жиденята! —
Козак каже сміло. —
А скажіть-но, — каже, — тому
Величному пану,
Що я із ним хоть і зараз
До розмови стану!..
Пішли жиди до рабина,
Разом повклякали,
Доткнулися його капців,
З страхом запитали,
Чи звелить він козакові
Мовити з собою?..
Рабин тільки подивився,
Махнув бородою...
І побігли жиденята
Козака просити,
Щоби козак із рабином
Ішов говорити...
Прийшов козак, поклонився,
Рабина вітає...
Але рабин проти нього
Палець наставляє.
Наставляє, біс то знає,
Чого рабин хоче!
Але козак йому сунув
Аж два перед очі!..
Кивнув рабин головою,
Махнув бородою;
Показує йому вгору
Правою рукою...
"Він угору! Тра в долину!" —
Козак розважає
І рукою аж у землю
Сміло упирає.
Махнув рабин головою,
Подививсь усюди
І складає собі руки
Наохрест на груди.
Тоді козак приступився —
Як заїде в пику!
Аж все місто зворушилось
З галасу та крику...
Але рабин знов спокійно
Махнув бородою,
Поклонився козакові,
Пішов з жидовою.
Приступили жиденята,
Рабина питали:
"Що пан рабин з запорожцем
Розмовляти мали?"
І сів рабин коло школи
Та й став говорити:
— Я питався: хто б тебе мав
Такий сотворити?..
А він мало так казати:
"Що питати много? —
Той мене мав сотворити,
Хто тебе самого!.."
О, герехт! Що правда, правда!
Я ще був питати:
Хто б то був, що мав над нами
Небо збудувати?
А воно пак так розумно
Мені відказало:
"Той і небо, хто і землю
Сотворити мало!.."
Я ще був йому казати,
Що Бог не гнівливий,
А воно сказати мало,
Що і справедливий!..
Підступили й наші люди,
Козака питали,
А що то вин із рабином
Розмовляти мали...
— А що ж, люди? Та жид жидом:
Я лиш показався,
А він пальцем вже до ока
Мені добирався...
Та мене-то не схитрити,
Знаю чого хоче,
Та йому аж два козацьких
Сунув перед очі!..
Видить рабин — не злякає!
"Повішаю!" — каже.
А я тебе, йому кажу,
Закопаю, враже!
А він каже: "Зв’яжу руки!"
Чи чули огиду?..
А я його за то в пику:
Брешеш, скурвий жиду!..
8 апреля [1858]
к началу страницы
Піп і жид
Ходить піп коло крамниці
Та й чогось питає,
Аж до нього такий хитрий
Жидок підбігає:
"Будьте добрі, добродію,
Трошка зачекайте:
Змолитвуйте мені ножик.
Ім'я яке дайте!"
А піп, довго не гадавши,
Казав ножик дати,
Зломав його та і каже:
"Куцим будеш звати!.."
10 апреля [1858]
к началу страницы
Варенікі, варенікі
Сидить москаль на прилавку,
Прищурює очі.
Так і знати, що псявіра
Вареників хоче.
Хоче бідний вареників,
То й ніщо питати!..
Та тілько їх по-нашому
Не вміє назвати.
"Хазяюшка, галубушка! —
Став він говорити. —
Сварі-ка мне вот ентаво!.."
"Та чого зварити?.."
"Да ентаво... как, біш, єво
У вас називают?..
Вот, что, знаєш... бєрут тєсто,
Сиром накладают..."
"Та Бог його Святий знає,
Що вам, служба, гоже!..
Тісто сиром накладають, —
То галушки, може?"
"Нє галýшкі, нє галýшкі,
Я галýшкі знаю.
Сварі-ка мне, галубушка...
Всьо, біш, забиваю...
Уш с глаз долой — так с памяті!
Вот ентакой бєс-то!..
Да знаєш ли: ентак сир-то,
А на сирє тєсто..."
"Та Бог його Святий знає
І добрії люди.
Сир у тісті?.. Хіба, може,
Чи не пиріг буде?"
"Да нє пірог, галубушка!..
Екая досада!..
Да знаєш лі, туда масла
Да сметани нада!.."
А вона-то добре знає,
Чого москаль хоче,
Та чекає барабана,
Заким затуркоче.
Як почула барабана,
Слава тобі, Боже! —
Та й говорить москалеві:
"Вареників, може?"
Аж підскочив москалина,
Та ніколи ждати...
"Варенікі, варенікі!"
Та й пішов із хати.
15 апреля [1858]
к началу страницы
Запорожці у короля
Приїхали запорожці,
Короля вітають,
Король просить їх сідати,
Козаки сідають.
Сидять собі. В них жупани
Все кармазинові,
І самі такі храбренні,
Вуса прездорові.
Задивились на ті вуса
Ляхи препогані.
"Що б їм, — кажуть, — дати їсти?
Даймо їм сметани!"
Поставили їм сметани,
Їсти припрошають,
Але наші запорожці
Разом відмовляють:
"Славная у вас сметана!..
Тілько почекайте,
А перше нам, запорожцям,
Щільник меду дайте".
Дали меду запорожцям...
Вони як поїли,
Так ті вуса прездорові
Вгору й завертіли.
Та й говорять королеві:
"Кажи, ясний пане,
Нехай тепер запорожцям
Подають сметани!"
15 апреля [1858]
к началу страницы
Свиня свинею
Несе мужик у ночовках
Додому свячене:
Яйця, паску, і ковбаси,
Й порося печене.
І порося, як підсвинок,
Та ще й з хроном в роті.
Несе, бідний, та й спіткнувся
У самім болоті.
І схибнулись нові ночви,
Затряслось свячене,
І в болото покотилось
Порося печене.
Глянув мужик на болото,
Посвистав до лиха,
Одвернувся, набік плюнув
Та й промовив стиха:
"Та свиня таки свинею!
Правду кажуть люди:
Святи її, хрести її —
Все свинею буде!"
8 февраля [1859]
к началу страницы
Добра натура
Грає скрипка, грає кобза,
І бандура грає;
Мужик літом у кожусі
Гопки витинає.
Витинає мужик гопки,
Аж потом заллявся...
"Та скинь-бо ти кожух, брате!" —
Якийсь обізвався.
"Ні, не скину! — мужик каже, —
Бо натуру маю,
Що йно тілько з себе скину,
То все пропиваю!"
8 февраля [1859]
к началу страницы
Чуприна
Питалися козака:
"Що то за причина,
Що в вас гола голова,
А зверху чуприна?"
"А причина то така:
Як на війні згину —
Мене ангел понесе
В небо за чуприну".
Питаються мужика:
"Що то за причина,
Що в вас гола голова,
А зверху чуприна?"
"А причина то така:
Нас біда обсіла —
Голимося до крівлі,
Щоб кузка не їла!"
8 февр[аля 1859]
к началу страницы
Царі
Циган, русин, третій лях
Про те говорили,
Якби царство хто їм дав,
Що б вони робили.
Циган каже: "Якби так,
Моє царство було,
То такого б вже царя
На світі не було.
Я б по шию в салі спав,
В сало б одягався,
Сало їв, на сали спав,
Салом укривався.
"Ну, не диво такий цар, —
Русин промовляє, —
Кому сало в голові,
Той сала бажає.
А якби я був царем
Та мав царську волю,
Я би панів скасував,
Всіх пустив на волю!.."
"Ет! Дурні ви, — каже лях, —
Не вмієте жити!
А якби я був царем —
Знав би, що зробити:
Я би тілько захопив
Царську скарбівницю,
Та ще б таки того дня
Драпнув за границю!"
8 февраля [1859]
к началу страницы
Згуба душі
Раз пропала на степу
В чумаків сокира,
До одного всі взялись:
"Ти та й ти, псявіра!.."
Той їм годить, хаменить,
Той їм розважає,
Вже й клянеться на чім світ,
Богом присягає...
Ні, не вірять — і чумак
Проти неба глянув:
"Коли я сокиру взяв,
Най я ляхом стану!.."
"Стій, чумаче! Не губи
Ні душі, ні віри!
Вірим, вірим — ти не брав
Нашої сокири!"
8 февраля [1859]
к началу страницы
Піп і ксьондз
Ксьондз сміється: "Паки! Паки!
Дай, попе, табаки!"
А піп каже: "Surdum corda!
На! Теляча морда!"
27 февр[аля 1859]
к началу страницы
Варена сокира
Прийшов москаль на постій,
Заглядає в очі:
"Сварі, бабка, што-нібудь!"
А бабка не хоче.
— Нема! — каже. "Как нє бить?"
— А нема нічого!
"Ну же, бабка, нє шуті!"
— Та нема ж, їй-богу!
"Так і нєт суда на нєт!..
А тапор имєєш?"
— Та сокира десь була!
"А вади нагрєєш?"
— Та нагрію; що ж води?
"Нічаво, паладім,
Ліш би тапор да вада,
Что-нібудь да сладім!"
Горить вогонь у печі,
Окріп закипає,
Москаль бере у окріп
Сокиру кидає.
"Тєпєр, бабка, єслі б так
Хоть крупи немного...
Енто било б знаєш што?
Ану-ка, єй-богу!"
Пішла баба до сіней,
Пригорщу приносить,
Але москаль, бісів син,
Сальця іще просить.
Несе бабка і сальця,
А далі до юшки
Підкинула і сама
Солі та петрушки.
І все її на умі
Варена сокира,
А сокиру вже давно
Витягнув псявіра.
Укипіло — їв москаль,
Баба помагала,
Москаль ранець натягав,
Баба доїдала.
Москаль ранець натягнув
Та й пішов, псявіра,
Баба ж сидить та хвалить,
Що добра сокира.
19 июня [1859]
к началу страницы
Смерть козака
Край Варшави два стовпи,
На стовпах дилина,
Під стовпами молодий
Козак з Чигирина.
І найстаршїї пани
Смерть йому читають.
Прочитали — і кати
Мотуз натягають.
Але козак подививсь
На ляхву превражу.
Каже: "Стійте-но, пани,
Я щось вам іскажу!"
Ослабили мотузок,
Ляхи підступили,
А козак і каже їм:
"От що, пани милі,
Хоч високо не кажіть
Мене підіймати,
Буде лучче вам мене
В сраку цілувати!"
23 июня [1859]
к началу страницы
Ахмет III і запорожці
В літо тисяча шістсоте,
В літо теє Боже,
Прийшла грамота Ахмета
В наше Запороже:
"Я султан, син Магомета,
Внук бога їдного,
Брат місяця-перекроя
І сонця самого,
Лицар сильний і могучий,
Краль над королями,
Воєвода всього світу
І цар над царями.
Цар столиці Цареграду
І цар Македону,
Греків, сербів, молдаванів
І цар Вавилону.
Цар Подолі, і Галича,
І славного Криму,
Цар Єгипту, и Ораби,
І цар Русалиму.
Сторож гробу в Русалимі
І вашого Бога...
Християн усіх на світі
Смуток і підмога —
Кажу вам: усім козакам
Мені передатись,
А як ні, — добра від мене
Вам не сподіватись!"
Того ж року запорожці
Грамоту читали
І до вражого Ахмета
От що написали:
"Ти, султане, чортів сину,
Люципера брате,
Внуку гаспида самого
І чорте рогатий!
Такий рицарю, що дідько
Тебе обсерає,
А все військо твоє тілько
Гівно пожирає;
Стравнику ти цареградський,
Пивнику макдоньский,
Свине грецька, молдаванська,
Ковалю вавлонський!
Кате сербів і Подолі,
Папуго ти кримська,
Єгипетський ти свинарю,
Сово русалимська!
Ти — погана свинячая,
Морда, не підмога,
І дурень ти, а не сторож
У нашого Бога.
Не годен ти нас, хрещених,
І десь цілувати,
А не то, щоб Запороже
Під собою мати!
Ми землею і водою
Будем воюватись,
І тебе нам, бісів сину,
Нічого боятись.
Так тобі ми відвічаєм,
А року не знаєм,
Бо ми ваших календарів
В Січі не тримаєм.
Місяць наш — тепер на небі,
День — той самий, що у вас.
За цим словом, вражі турки,
Поцілуйте в сраку нас!"
29 июня [1859]
к началу страницы
Жид на чатах
Ставить москаль жидюка
На московські чати,
Та й і учить на сей раз,
Як то чатувати:
"Сматри, — каже, — кто б ні шол,
Ти станавісь тут же,
Да спрашівай: Кто ідьот?
Сматри, нє забудь же!
І как скажет тєбє "Свой",
Пусті єво с Богом,
А как только замалчіт,
Так бєрі такова!.."
І сам таки край жидка
Іде в опівночи...
Жидок крикнув: — Кто ідьот? —
Витріщає очі.
Той і каже: — "Ето я!"
— Ето ви, Міхало?
А я думал — єто свой,
Аж мнє страшно стало!
18 октября [1859]
к началу страницы
Верства
Їде мужик на волах;
Сонце припікає;
Мужик ноги протягує,
Лежить та й дрімає.
А воли собі пішли,
На сторону збились,
Далі раптом за верству
Ярмом зачепились.
І прокинувся мужик,
І плюнув до лиха,
І поглянув на верству,
Та й промовив стиха:
"Тьфу! Погані москалі,
Чи місця не мали,
Що на самім на шляху
Палі повбивали!"
18 августа [1860]
к началу страницы
Чорний кольор
(3 польскої)
Щоб співати кольор чорний,
Дала-сь голос свій,
І, тобі їдній покорний,
Я співаю кольор чорний,
Бо то кольор мій!
Життя моє сумне було,
Як і кольор той!
Як згадаю то, що було,
То, що було й не минуло, —
Вмиюся сльозой!..
І тепер я сиротою, —
То єсть певна річ!
Нема серденьку покою,
Воно сумне, як порою
Осінняя ніч...
І чекає життя чорне
Сироту, мене;
Бо як мила не пригорне,
Як гадаю, життя чорне,
Як смерть, не мине.
І по смерті не заплаче
Ніхто в чужині,
Хіба чорний крук закряче,
Чорна хмаронька заплаче
Дощем по мені.
Тяжко, тяжко, що на гробі
До судного дня
Не прийде ніхто в жалобі,
Не подумає на гробі,
Хіба ніч їдна.
18 марта 1854 года.
Кам[енец]-Подол[ьск]
к началу страницы
Зозуля
(3 польскої)
На Подолля з України
Зозуленька прилітала,
Прилітала і кувала —
Вона ж мене зчарувала.
Рветься серце до дівчини,
До дівчини з України,
Рветься серце, розпукає,
Як за нюю спогадає.
Зозуленько, голубонько!
Нащо ж було прилітати?
Прилітати, чарувати
І на сльози покидати?
Ти у неньки-голубочки
Рвеш квітки, плетеш віночки;
А я, бідний сиротина,
Засихаю, як билина!..
Ой зіронько, що із неба
Поглядаєш в Україні,
Ти скажи, скажи дівчині,
Чого мому серцю треба!..
Розкажи, що я горюю
І що в крику, шуму, гуку
Я їдно лиш тілько чую,
Тілько чую: ку-ку! ку-ку!..
По тім небі, дівчинонько,
Полети, лети, зіронько!
Лети, лети, голубонько,
По тім небі, дівчинонько!..
Но дівчина не вертає:
Її мила Україна,
Її інший пригортає...
Ох, невдячная дівчина!
16 генваря 1856г.
СПб.
к началу страницы
Явір
(З чеської)
Гнала мати дочку
В неділю раненько:
"Іди ти по воду,
Моя Ганнусенько!
По воду студену,
Під липу зелену!.."
Пішла, пішла Ганя
Під липу зелену,
Під липу зелену
По воду студену,
Но ще для дівчини
Високі цебрини!
Дівча не вертає,
Матінка чекає.
"Пішла ж бо ти, доню, —
З серцем промовляє. —
Бодай не вернулась,
В камінь обернулась!.."
Відро скаменіло
Мармуром біленьким.
Дочка здревеніла
Явром зелененьким.
I камінь біліє,
Явір зеленіє...
Ішли два молодці,
Обидва бурлаки,
Обидва і браття,
Браття і співаки.
Явір оглядають,
Разом промовляють:
"Що-сьмо, милий брате,
Світа исходили,
Явора такого
Ще не находили!..
Хіба, пане-братці,
В ломим по гіллячці.
І їдну вламали,
Диво увидали:
Дерево й гілляка
Кров'ю закипали.
Другу лиш нагнули,
Вже й слова почули:
"Урвіть по листочку,
Вломіть по гіллячці,
Лиш серця не раньте
Дівчині-біднячці!
Возьміть, мамі дайте,
Мамі заспівайте:
"Закляла ти, ненько,
Свою дочку рідну,
Тепер подивися
На ї долю бідну:
Ото гілляченьки
Із її рученьки!..
Закляла ти, ненько,
Свою дочку рідну,
Тепер полюбуйся
На ї долю бідну:
От тобі листоньки
З її головоньки!.."
Пішли два співаки
Помежи хатами,
Прийшли під віконце
Недоброї мами.
Під віконцем стали
Жалібно співали.
Заридала мати:
"Не грайте, не грайте!
Мому серцю туги
Та не завдавайте!
Бо й так тугу маю,
Що дочки не маю!.."
3 апріля [1858]
к началу страницы
Безнадія
(Подражаніє Bürger'у)
Пробудилася дівча:
Сон ї тяжкий снився...
"Де ж ти, милий? Чи ти вмер?
Чи так забарився?"
Він поїхав, на біду,
З отаманом на орду.
І, чи жив остався,
З нею не списався.
Скоштувала вже орда
Козацької кари:
Відплатили молодці
За кров, за пожари...
І веселі козаки
Палять пінкові люльки,
Додому вертають,
Пісні затягають.
І усюди по шляху,
Скрізь на роздорожжі,
Стали діті, і жінкі,
І девчата гожі.
Кажде свого пізнає,
Серце-руку подає;
Лиш їдна чекає:
Милого шукає.
І дивилася на всіх
І не пізнавала;
І питалася у всіх —
І не відпитала.
І лиш військо перейшло —
Згасло яснеє чоло;
Дівчина упала,
Тяжко заридала.
Стара ненька — до дочки!
Дочку підхопила...
"Що то, доню, що, дитя?!
Що з тобою, мила?!"
"Мати, мати! Світ не світ,
Все пройшло, як маків цвіт.
Гірка Божа воля,
Тяжка моя доля!"
"Прости, Боже, її гріх!..
Донько, схаменися!
Все Бог робить на добро...
Лучче помолися!"
"Мати, мати! За ребро
Тягне Божеє добро!
А Те "Святий Боже"
Що мені поможе?"
"На свяченоі води!
Вона помагає,
Вона серце веселить,
Жалі відіймає".
"Дармо, мати! Що болить,
То вода не відвалить;
Не дасть вода сили
Встати із могили!"
"Слухай, доню: може, він
Пішов за ордою,
Свою віру поламав,
Любиться з другою...
Нехай, доню, буде й так!
Він нам більше не козак,
Вже його не люди —
Бог судити буде..."
"Мати, мати, лучче б я
На світ не родилась!..
Смерте, смерте ти моя!
Де ти забарилась?
Згасни, світе, повернись,
У безодню повались!
Гірка Божа воля,
Тяжка моя доля!.."
"Боже, Боже! Не суди! —
Мати промовляє, —
Що говорить ї язик —
І сама не знає!
Доню, доню, розум май:
Бога, небо спогадай,
Пам'ятай, що неба
Душі твоїй треба!"
"Що то, мати, небо-рай??
Що то, мати, пекло??
З ним, із ним і небо, и рай,
А без нього пекло...
Згасни, світе, повернись,
У безодню повались!
Ні землі, ні неба
Без нього не треба!.."
Так дівчині по душі
Безнадія грала;
І дівча на грішний суд
Бога викликала.
Рвала коси, розплелась,
Серед хати простяглась,
І зболені очі
Плакали до ночі.
Незабаром від копит
Земля задвижала,
Незабаром край воріт
Збруя забряжчала...
І, живий чи умерлий,
Злазить козак молодий,
Фіртку відчиняє,
Стиха промовляє:
"Чи ти спиш, моя дівча?
Чи думу гадаєш?
Чи за другого пішла?
Чи мене чекаєш?"
"Ах, козаче! Чи то ти??
Ходи, голубе, ходи!
Де ж ти забарився?
Де ти запізнився?"
"Запізнився-м на стену,
В далекому краю,
Сідай, мила, на коня,
Бо часу не маю!"
"Ну ж бо, милий, почекай!
Перше рученьку подай!
Ходи до покою,
Відпочинь зо мною!"
"Ніколи мені, дівча,
В тебе спочивати:
Кінь вудилами бряжчить —
Треба поспішати...
Сідай живо на коня:
Ще сто миль махнем до дня.
Ще сто миль махати,
Заким будем спати!"
"Де ж, козаче, де ж сто миль
Кінь твій упаляє?
Та його ще край воріт
Півень заспіває".
"Заким півень закричить,
Кінь, як птаха, пролетить.
За їдну годину
Ляжемо в перину".
"Де ж, козаче, де твій дім?
Де твоя хатина?"
"Там, дівчино, на степу,
Дім і домовина!"
"Стане ж місця для нас двох?"
"Стане, мила, для обох,
Їдьмо, нас чекають, —
Постіль убирають".
І чи постіль, чи то гріб —
Дівча не згадала,
Живо сіла на коня,
Козака обняла.
І, як вітер, кінь летить,
Тілько порох з-під копит
З вогнем вилітає,
Поле укриває.
Ліси, села і поля
Мимо них летіли,
І каміннії мости
Під конем гриміли...
Місяць золотом горить,
Вмерлий птахою летить...
"Страшна тобі згуба?"
"Ні!" — говорить люба.
Що ж за співи по степу?
Чого птахи грають?
То зібрались опирі,
Похорон справляють.
По душі і дзвін гуде,
І процесія іде,
Жалібно співає,
Словом вимовляє...
"В північ тіло поховав,
Тепер свою любу
З далекої сторони
Я везу до шлюбу.
Дяче, дяче, поспішай!
Попе, живо нас вінчай!
Бо ніколи ждати:
Пора уже спати..."
Стихла пісня, стих і дзвін...
Все то проминуло...
Все то раптом мимо них,
Як мара, мигнуло...
I, як вітер, кінь летить,
Тілько порох з-під копит
З вогнем вилітає,
Поле укриває...
Пролітають мимо них
Чагарі й дубини,
Ліси, села, хутори,
Гори і долини...
Місяць золотом горить,
Вмерлий птахою летить...
"Страшна тобі згуба?"
"Ні!" — говорить люба.
От ізнову потерча
Несповите скаче,
Завиває пелюшки,
Регоче 1 плаче...
"Чи то хлопець, чи дівча, —
Ходи з нами, потерча:
Будеш танцювати,
Як ляжемо спати!"
І, як вітром в чагарях,
В степу зашуміло:
І за ними потерча
Льотом полетіло...
I кінь птахою летить,
Тілько порох з-під копит
З вогнем вилітає,
Поле укриває...
Пролітає мимо них
Вже й синєє море.
Пролітає понад них
І небо, і зорі...
Місяць золотом горить,
Вмерлий птахою летить...
"Страшна тобі згуба?"
"Ні!" — говорить люба.
Темно, темно по степу;
Холод повіває...
"Коню, коню! Поспішай:
Північ наступає!..
Недалеко до кінця,
До постелі, до вінця:
Живо, живо, брате,
Будем спочивати!"
От і брама, от і двір.
Браму відчиняють.
І на цвинтар молоді
Раптом уїжджають,
І піднявся чорний птах,
І закрякав на гробах.
Гроби затрусились,
Хрести похилились.
І в минуті — чуд' та див' —
Вся одежа й тіло
Від вмерлого козака
Прахом облетіло...
І на карому коні,
На сідельці в стремені,
Без одежі й тіла
Гола кість стриміла.
А тут враз і карий кінь
Вдарив копитами,
І в минуті з-попід них
Здимів меж гробами...
І в повітрі щось кричить,
Щось у ямі верещить.
І бідна дівчина
Впала, як билина...
І зібрались опирі,
По душі співають,
І за руки побрались,
Разом промовляють:
"Коли любите — терпіть,
Бога в небі не гнівіть,
Не слухайте тіла —
Душа буде ціла".
19 и 20 августа [1858]
к началу страницы
"Йде дівчина-сиротина"
(Польського поета Ленартовича)
Йде дівчина-сиротина,
Тяженько здихає,
А ластівка понад нею
Кругами літае;
І літає, і щебече,
Понад нею в'ється.
Мало-мало крилечками
У коси не б'ється.
"Чого в'єшся, чого б'єшся?
Покинь мене, пташко,
Покинь мене, моя пташко,
Бо й так мені важко!"
— Не покину, не покину,
А буду літати,
Буду тобі за братика
Твого щебетати;
Бо твій братик що день Божий
Плаче у темниці:
"Навідайся, моя пташко,
До мої сестриці:
Чи ще вона свого брата
Добром споминає?
Чи ще вона по братов!
Сльози проливає?"
[1861]
к началу страницы
Ніч у ніч
(Сербського поета Бранка Радичевича)
Кому миле синє море,
Кому милий місяць, зорі;
Мені мила моя річка,
Мені мила темна нічка.
Я щоночі иду до річки,
Беру човен невеличкий,
Молод, весла підіймаю,
На той берег поспішаю.
Вода пінить, човен плине,
Допливае середини,
Страшні хвилі, страшні кручі...
Допоможи, Всемогучий!
Вода пінить, човен крає —
Через хвилі пробігає;
Ще раз руки підіймаю,
До берега допливаю;
І на берег живо скачу,
І здалека дівча бачу,
І потиху йду на гору,
До милої мої двору.
Близько двору коло плота
Поглядаю на ворота:
У воротях, як калина,
Моя любая дівчина.
Сонце, живо ж опускайся!
Живо, нічко, підіймайся!
Живо, мила, йди до хати!
Годі мене виглядати!
[1861]
к началу страницы
Сни
[З Гайне]
Стоїть сосна одинока
На голій вершині,
І під снігом, на півночі,
Сниться сиротині
Все полудень ясний, теплий,
Долина глибока,
Та джерела живучії,
Та пальма висока.
[1861]
к началу страницы
Віщий Олег
I
Не у гості, а на кості
Ходили козари.
Та не пиво ж і їм буде,
А кров та пожари!
Вже зібрався Олег віщий
На вражу недолю,
Їде конем білогривим
По чистому полю.
Блищить броня цареградська,
Шелом аж палає,
І кінь його білогривий
Соколом ступає.
Олег їде чистим полем,
Грає білогривий, —
Але хто ж то коло гаю,
Як молоко, сивий?
Лиш палиця коло нього
Та гуслі без струнів...
То великий старець божий,
То віщун Перунів.
І Олег до того старця
Коня повертає,
Через сідло поклонився,
Віщуна питає:
"Скажи мені, старче божий
Перунів пророче,
Чи живо я, чи не живо
Сплющу свої очі?
І не бійся, і не тайся,
Я дармо не схочу,
Я за слово правдивеє
Тебе озолочу..."
"Та мені-то, — віщун каже, —
Нічого боятись,
А золотом твоїм, княже,
Не озолочатись.
Срібла-злота не ношу я,
Князів не боюся,
А що буде із тобою,
Я не потаюся.
Ти щасливий, пане-княже!
Недолі не знаєш,
Та, як будеш умирати,
Мене спогадаєш.
Твоя слава тепер ходить
Помежи землями,
В Цареграді прибиваєш
Ти щити на брамі.
Тебе, княже, не спиняють
Ні яри, ні гори,
Затихає під тобою
І синєє море.
Твої броні золотої
Мечі не рубають,
І острії вражі стріли
Помимо літають.
Під тобою й білогривий
Чинить твою волю:
То літає, як крилатий,
По вражому полю,
То спиниться, як камінний,
Як вудила здвинеш, —
А все-таки ти від нього,
Ти від коня згинеш!"
І подумав Олег віщий
Та й не довіряє,
Через гриву похилився,
Із коня злізає,
І крутую шию гладить,
І став промовляти:
"0й коню мій, вірний коню,
Ой брате мій, брате!
Не ти ж мене, вірний коню,
З Новгорода того
Привіз мене до Києва,
До Дніпра старого?
Не з тобою ж я, мій коню,
Літав через гори?
Не з тобою я, мій коню,
Ходив і за море?
І не в твоїх же стременах
Я стояв ногами,
Коли щита в Цареграді
Прибивав до брами?
Тепер годі, вірний коню,
Годі, милий брате,
В золоті твої стремена
Мені не ступати.
У стремена не ступати,
В сідлі не сидіти
І з тобою в чистім полю
Вітром не летіти...
Гуляй собі, вірний коню!
А ви, мої діти,
У зелену паполому
Коня одягніте,
І давайте йому пити
Із мої криниці,
І давайте йому їсти
Ярої пшениці!.."
І вірнії його слуги
Білогрива взяли,
А другого — вороного
Князеві подали.
ІІ
Ба надходить і проходить
Не час, не година,
Аж гуляє Олег віщий,
Гуляє дружина;
І срібнії, й золотії
Чари вихиляють,
І давнії, і новії
Б!йки споминають.
"А що ж кінь мій білогривий?" —
Олег запитався.
"Не питайся, милий княже! —
Слуга обізвався. —
Давно уже білогривий
Гуляє на волі,
Коло Дніпра широкого
На чистому полі;
І вовки його годують,
Птахи доглядають,
Буйні вітри його чешуть,
Дощі вимивають.
І на ньому уже, княже,
Зіллям зелениться
Не зелена паполома —
Зелена травиця".
І тримає Олег чару
Та й не вихиляє,
Похилився головою
Та й собі гадає:
"Не чекав же мої смерті,
Згинув білогривий,
А де ж слова твої віщі,
Віщуне ти сивий?"
І поїхав Олег віщий,
Поїхали гості.
Коло Дніпра на березі
Оглядають кості.
Там дощі їх вимивають,
Порох присипає,
І над ними буйний вітер
Траву хилитає...
І Олег на білий череп
Наступив ногою
І говорить: "Спи, мій коню,
В мирі та спокою!
Спи, мій коню, у спокою,
Піском засипайся,
Жовтим піском засипайся,
В траву завивайся.
Та не жалуй на Олега,
Що він тебе кинув,
Що без нього ти без слави
Серед поля згинув...
Не на князя, коню, жалуй,
Не на пана свого,
На віщуна, коню, жалуй,
Віщуна старого!.."
Але знати, пане-брате,
Того не бувало,
Щоби слово віщунове
Дармо пропадало.
І ще кості білогрива
Вода не обмила,
Як гадюка у черепі
Гніздо собі звила.
І тілько лиш Олег віщий
Череп наступає,
А гадюка із черепа
Вже дюри шукає.
Олег череп наступає,
Похитнути хоче,
А гадюка із черепа
Пнеться через очі.
Олег мову починає,
З вещуна сміється,
А гадюка із черепа
І пінить, і в'ється.
Олег мови не кінчає,
Скочив, як на муках:
Йому в ногу засмокталась
Чорная гадюка.
І промовив Олег віщий:
"Твоя правда, сивий!
Згубив мене мій кінь вірний,
Мій кінь білогривий!"
_______
Зеленіє на могилі
Свіжая дернина;
Над Олегом п'є-гуляє
Сивая дружина,
І срібнії, й золотії
Чари вихиляє,
І давнії, і новії
Бійки споминає.
25 генваря [1860]
___________________________________________________________________________
Справляти колодія — звичай, за якім у понеділок на масному тижні стара
жінка або молодиця чіпляла нежонатому мужчині шматок дерева. Мужчина
повинен відкупитися грішми або почастувати пристніх ("справити колодія").
Surdum corda! — Піднесімося духом! (лат.).
Паполома — покривало.
к началу страницы
___________________________________________________________________________
Подготовка текста — Лукьян Поворотов