|
Михаил Петрович Старицкий
|
к началу страницы
Виклик
Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай...
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупі ми тут під калиною -
І над панами я пан...
Глянь, моя рибонько, - срібною хвилею
Стелеться полем туман;
Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить;
Небо незміряне всипано зорями -
Що то за Божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
Грає перлиста роса.
Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько:
Тепло - ні вітру, ні хмар...
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;
Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала -
Ані шелесне в гаю!
Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх...
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання - за гріх?
1870
_________________________________________
к началу страницы
Монологи про кохання
Там, де місяць поняв срібним сяйвом пишноту долин
І знялось із садів-вертоградів пахуче дихання,
Що здурманює кров чарівною красою хвилин, -
Там спалала жага і злилося з захватом кохання...
Чи ти знаєш той край, де голубиться збещений Ніл
До розпалених скель і шепоче про любощі п'яне?
Де шаріє смоква і дим в'ється з нагірних кадил,
Та в блакиті яркій, під промінням леліє і тане?
О, розкоші там скрізь... Але ти над усі чарівна:
Срібношатий Ліван, - а біліш твоє чоло Лівану;
Жаркий колір троянд, вабить всіх та краса запашна,
Але вуст твоїх пал запашніший троянд Дагестану.
Ой там зорі ясні і пиша між яскравих блідий,
Але очі твої за ті зорі яскраві ясніші;
У пустелі палкій тішать душу джерела води,
Але перса твої солодощів і втіхи повніші.
Огрядна і струнка мліє пальма на злоті піску,
Але їй не дістать до приваб твого дивного стану;
Лотос повен таїн між латаття в прозорім ставку,
А в твоїх таїнах більше ваб, і жаги, і дурману!
Ти - богиня краси, ще якої не бачив Едем,
У обіймах твоїх і зростають, і гинуть пориви...
Будь моєю "ханим" і прилинь в мій баєчний гарем -
Нап'ємося ми чар і замрем у розкошах щасливі!..
1900
__________________________________________________
к началу страницы
Борвій
Чорне хмарище встає повагом,
Заступає світ, стеле темряву;
Розпанахалось, завихрилося,
Мов страховище з пекла зрушене,
Сгорта навкруг землю крилами,
Оперезане скрізь гадюками
Сизо-білими, волохатими,
Що сплітаються, розплітаються
І звисають вниз грізним кетягом...
Душно, млосяно, і задуха та
Мов гнітить усе важким каменем:
Ані способу вільно дихати,
В голові гуде, думи сковані,
В серці млявому - рабські острахи...
Притаїлось все пополохане
Перед з'явиськом тучі грізної:
Вітерець ущух - ані подиху,
Змовк веселий гай - ані шелесту,
Знишкли пташечки-щебетушечки,
Поховалися й кінці, шуляки,
Ластівки лише не злякалися -
У повітрі, знай, сміло плавають,
Нижуть стрілами проти хмарища...
Люди теж з страхом незміркованим
Тучі ждуть тії лиховісної.
Багатирщики зачиняються
По своїх дворах, по хороминах,
Затуляючи вікна коцями,
Щоб не чути їм грому-грюкоту;
Позасвічують ще й лампадочки,
Щоб не бачити спалу блискавки -
Так жахаються смерті наглої!
Жаль їм злинути з світу ласого,
Від утіх-розкош в мертву темряву,
Що на той-бо світ, на суд праведний...
А сіромі пак на ті заходи
Нема вільної і хвилиноньки:
Лиш про те вона побивається,
Щоб не зніс потоп їй хатиноньки,
Не забрав добра її вбогого,
Із худобою, а то й з дітками,
Чи недужими - батьком, ненькою...
Що їй думати про гріхи свої?
Гвалт безжалісний, скрута, горенько
Та темнота - ось відповідники!
Що лякатись їй смерті наглої?
Не дало життя втіх і радощів,
А дало дише муку, нуждоньку,
То хоч смерть ота угамує їх,
В ямі темній дасть їм відлежатись...
А вже хмарище, туча грізная
Геть насунулась, низом стелеться,
Досягаючи лісу крилами,
Ніччю криючи небо збурене...
Ось розшарпалась світлом-пломенем,
Засліпила всім очі злякані
Обізвалася грізним гомоном,
І занишкла знов, притаїлася...
Та зненацька враз як не сказиться:
Заревла, мов звір, диким вигуком,
Покотилася вихром-бурею,
Геть ламаючи, що не трапиться;
Заяскрилася блискавицями,
Із страшних гармат разом вдарила,
Аж земля кругом іздригнулася,
В хлющі пінявій потопаючи...
Не журіться ж, гей, бідарі мої, -
Горобина ніч - вам не мачуха!
Сміло глянемо в вічі борвію
Та зміркуємо усе розумом:
Може, зірвемо ще й порадоньку
Від бунтовника навіженого?..
Після борвію гляне сонечко
І огріє всіх рівним променем,
Вороги життя згинуть пропадом,
А повітря скрізь оздоровшає:
Після борвію легше дихати, -
Із заліз думки вириваються,
Серце в груди б'є якось сміливо,
І скриляється знов надіянка,
Що й окривдженим правда станеться!..
1902
______________________________________
к началу страницы
До Шевченка
Читаю знов тяжкі глаголи,
Ридання, мучення співця;
Такої муки ще ніколи
Не спочував на серці я!
Ти вік страждав, гірку пив чашу,
Та хоч з надією умер
На слушний час, на волю нашу!..
А от устав би ти тепер
Та подивився на ту волю,
Які ми стали козаки!
Либонь, з невитерпного болю
Твої б розпалися кістки!
Усюди здирство, плач і стогін,
Одні жиріють лиш жиди,
Опріч панів, тепер з нас кожен
Досхочу вточує руди.
Працюй на всіх, роби до поту,
Не розгинаючи спини,
Бо все запродане деспоту,
Все в пана, жида й старшини.
Плати за все: за суд неправий,
За зроблений на тебе ж бич,
За військо те, що в час кривавий
Зідре три шкури з твоїх пліч,
За шмат землі ще предківської,
За хату вбогую твою,
За сіль, за чарку ту гіркої,
За жінку та дрібну сім’ю,
За те, що молишся, за бога,
За душу грішну заплати,
А як дійде до кінця дорога,
Без плати й в землю не лягти!
Хирій, здихай в хліві, в полові,
Поки зрабують, і той гній...
Навіть на рідній своїй мові
Сказати слова не посмій!
Забудь її, і пісню тую,
Що мати скорбная вела,
Щоби на спогадку лихую
Вона на тебе навела!
Забудь і ймення України,
Зречись дідів своїх, батьків,
Всієї кревної родини,
Пошийся в шкуру ворогів,
Начни душить свойого ж брата;
Тоді ще, може, як-не-як
Від трапези лихого ката
Й тобі дістанеться кістяк!..
Не то – штемпований і голий
Блукай, поки зійде зоря...
Так отакої, батьку, волі
Ми дочекались від царя!
________________________________
к началу страницы
Ждання
За гай скотилось сонце ясне,
Хмарок рожевих цілий рій
В безодні синій тане, гасне,
Мов злотосяйне пасмо мрій;
Вітрець упав; з садочка лине
Струмком живущим пишний дух,
З черемх убрання лебедине
Часами ранить срібний пух;
Вже гомін стих, туман над ставом
Серпанком хвилевим ляга;
Темніша небо... і небавом
В садочок зірка дорога
Увійде легкою ходою...
Я жду і краюся нудьгою,
Шукаю скрізь палких очей...
Ось тьохнув щасно соловей -
Її ж нема! Ідуть хвилини,
Земля, здається, аж горить...
А все нема, нема Зорини!
Я жду - і віком стала мить!
Вже ніч зліта крилом імлявим,
Осяйна безліччю лампад...
Ген місяць видом величавим
З поза тополь зирнув у сад -
Її ж нема... Я муку чую:
Холоне серце... голова,
Мов крутінь в бурю навісную,
Мене жадоба порива...
Її ж нема!.. І враз, раптово
Рученьки білі, запашні
Лягли на рамени мені...
Зайнявся дух... урвалось слово...
Вуста з вустами ізлились,
І ми на зорі понеслись,
В очах палких втопивши очі...
О ніч! О любощі співочі!
О чародійні в яві сни
На святі першої весни!
_________________________________
к началу страницы
Поєту
Як нiч насувається туча
I млою небо окрива,
Гуркоче грiм, а буря злюча
Дуби з корiннями вирива,
Здiймає, гонить хвилi гори
На почорнiлiм, лютiм морi;
Реве, i стогне, i рида,
I човна бiдного гойда
Понад безоднею хисткою...
Пловець, погинеш в боротьбi!
Куди й боротися тобi
З тiєю силою слiпою? -
Не одного борця вона
Уже поринула до дна!
Пiд завiрюху i негоду
Серед буяння в свiтi зла
Чи не пiти в свою господу,
Чи не зложити й нам весла?
Замовкнути серденько од миру
Й наладнувати свою лiру
Для власних мук, для власних слiз,
Для тайних з-за кутка погрiз, -
Бо там на шарварку людському,
Де брат на брата точить нiж,
Де повселюдно йде рабiж,
Там не чутно буде нiкому,
Серед гармидеру й турбот, -
Моїх пiсень, моїх скорбот.
Нi, тричi нi! Хай краще струни
Порве мiй стогiн навiсний!
Коли кругом в дочаснi труни
Борцiв лягає гурт тiсний,
Коли юнацька сила в'яне,
А там смiється щось погане, -
Не про кохання, не про рай,
Поспiвче, голосно спiвай!
Але розваж словами брата,
Що й не виходить iз залiз;
Скропи росою твоїх слiз
Кривавi рани, що вiд ката,
Й душi замученiй, слабiй
Одвагу пiснею навiй.
Не бiйся вражої наруги;
З святим вогнем лини туди,
Де панування скрути, туги
Та вiковiчної бiди...
Спiвай, ридай i будь готовий
Замiсть лаврового терновий
Вiнець узяти на чоло;
Нехай роздавить тебе зло, -
Але що смерть?.. Хвилинна страта,
А далi - слава голосна...
Той умирати, певно, зна,
Хто зна любити своего брата, -
I за таку тiльки любов,
Спiвець, ти жити будеш знов!
__________________________________
к началу страницы
Не згадуй
Не згадуй, мій друже, мій милий,
Не жур мого серця ти вкрай:
Давно занесли уже хвилі
У море безоднє наш рай.
Не можна, несила, коханий;
Минуле вернути назад -
Ми тільки здратуємо рани,
Що кожен загоїти б рад.
Розтатись не зважимо духу,
А щастя зламали самі...
Не треба ж ні слова, ні руху -
Ми будьмо, як камінь німі;
Бо й серце розбите, недуже,
Мов камінь у грудях, лежить...
Не згадуй же, голубе - друже,
Того, що не може ожить.
к началу страницы
Используются технологии
uCoz